⟵ Повернутися на головну
ІСТОРІЯ
ЛІТЕРАТУРА
ЕСЕЇ
ІНТЕРВ’Ю
РЕЦЕНЗІЇ
ПЕРЕКЛАД
ІЛЮСТРАТОР КАТЕРИНА САД
1/2026
Чому ми не чули
про Лесю Українку
Таня Малярчук
українська письменниця
та есеїстка
Минулого року у відомому німецькому видавництві «Wallstein» вийшла збірка оповідань Лесі Українки, яку я упорядкувала. Ймовірно, це перше повноцінне видання письменниці, розраховане на широкий німецькомовний загал. Один за одним з’являються нові переклади її текстів іншими мовами. Мені хочеться вірити, що, попри запізнення більш ніж на сто років,
Леся Українка нарешті повертається у світовий літературний канон – туди, де на неї давно зачекалися.
Потенціал цього великого «повернення» закладений у самих її творах — універсальних і позачасових. Вони не потребують спеціальних пояснень. Щоб зрозуміти Лесю Українку, її передусім слід читати. Це просто сильна література, написана надзвичайно обдарованою авторкою.
Проте я скористаюся нагодою, щоб дещо ускладнити її образ. І хоча звичні історико-літературні категорії на кшталт імені, національності, географії чи часових рамок не здатні пояснити природу (і магію) її письма, вони допомагають відповісти на інше, цілком закономірне питання, яке сьогодні постає перед її іноземною аудиторією: чому ми не чули про Лесю Українку раніше?
/ А власне, чому? /
Почнімо з імені. Уже тут виникають певні труднощі. Лариса Косач, народжена 1871 року в Україні, обирає літературний псевдонім, який сьогодні звучить щонайменше незвично. Буквально — «українка». Навіщо так прямо позначати свою національну належність? Чому не сховатися за чоловічим ім’ям, як це зробили Жорж Санд чи Джордж Еліот, або не обмежитися ініціалами, як Емілі Дікінсон?
Тим більше, що сама Леся Українка анітрохи не вписується у спрощені уявлення про «національну» авторку.
Вона володіла девʼятьма європейськими мовами, читала в оригіналі Франсуа-Рене де Шатобріана та Фрідріха Ніцше, перекладала Гайнріха Гайне, Вільяма Шекспіра й Джакомо Леопарді.
Її власні тексти також далекі від прямолінійної патріотичної риторики. Радше навпаки: вона послідовно дистанціювалася від провінційної, народницької прози своїх сучасників — переважно чоловіків — і не раз відкрито її критикувала.
Упродовж усього свого короткого життя вона намагалася протиставити провінційній вузькості свого середовища інтелектуальну глибину й внутрішню свободу — водночас усвідомлюючи, що саме це середовище перебуває під жорстким зовнішнім тиском. Чи можливо допомогти своїй спільноті стати вільною, не дозволивши їй водночас поглинути себе?
Ситуація здавалася безвихідною, і Леся Українка не плекала ілюзій. Її тексти часто залишалися незрозумілими для сучасників: їх вважали надто абстрактними й складними, а теми — відірваними від нагальних потреб і недостатньо пов’язаними з національним проєктом. Найбільшу популярність здобули її ранні римовані вірші, написані у дванадцятирічному віці, — я мала стільки ж, коли вивчала їх у школі напам’ять. Без перебільшення можна сказати, що в Україні навряд чи знайдеться хтось, хто не знав би вірша «Contra spem spero».
«Contra spem spero»
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
«Так, я буду крізь сльози сміятись», «Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать» — хто це написав?
Звісно ж, Леся Українка.
Натомість її філософські драми й ліричні поеми на античну, релігійну та історичну тематику залишалися непрочитаними. Театральні постановки не знаходили свого глядача.
«Мене шанують, але не читають»,
– таким був висновок авторки, сформульований із властивою їй стриманою самоіронією.
Лише наприкінці літературної карʼєри — і водночас наприкінці життя — стався прорив. Драма-феєрія «Лісова пісня», не менш глибока й філософська, але пронизана казковими та фольклорними мотивами, нарешті здобула широку прихильність. Лісова істота Мавка, чиста й мрійлива, зрікається своєї природи, закохавшись у сільського хлопця, який так гарно грає на сопілці. Дивний звʼязок виявився нетривким. Незабаром хлопець обирає іншу: приземлену, практичну жінку, здатну впоратися з домашнім господарством. Ніжна Мавка мусить відступити. Вона перетворюється на вербу, і з її гілки вирізають нову сопілку.
«Contra spem spero»
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
Серед численних інтерпретацій цієї п’єси є одна, яку важко заперечити:
Леся Українка в українській літературі сама була тією мавкою — завжди в пошуку піднесеного й справжнього, тоді як більшість її читачів жила у світі, де для мистецтва й тонких переживань залишалося обмаль простору.
І все ж свій псевдонім — я повертаюся до питання її не надто оригінального імені — вона носила з непохитністю тавра. У ньому звучало:
«Я одна з вас, така ж, як ви».
Інше послання, вже політичне, було звернене до імперії, що намагалася звести її країну до мовчазної підпорядкованої маси. Леся Українка кидала їй виклик:
«Мене не матимеш!»
З таким псевдо це було просто неможливо.
/ Політика /
Я
написала, що Леся Українка народилася в Україні — але України в сучасному розумінні тоді не існувало. Натомість уживалися розмиті й принизливі адміністративні означення, як-от: «західні губернії Російської імперії», «Малоросія» або «Південно-Західний край» — простір, у якому життя для тогочасних нечисленних українських інтелектуалів, за висловом історика Володимира Антоновича, нагадувало перебування «в череві мастодонта». Чи сприймали вони Російську імперію як релікт минулого, чи відчували себе музейними рештками нації, яка гине, — можна лише припускати.
написала, що Леся Українка народилася в Україні — але України в сучасному розумінні тоді не існувало. Натомість уживалися розмиті й принизливі адміністративні означення, як-от:
«західні губернії Російської імперії», «Малоросія» або «Південно-Західний край» — простір, у якому життя для тогочасних нечисленних українських інтелектуалів, за висловом історика Володимира Антоновича, нагадувало перебування «в череві мастодонта». Чи сприймали вони Російську імперію як релікт минулого, чи відчували себе музейними рештками нації, яка гине, — можна лише припускати.
Російський імперський дискурс про Україну й українців у XIX столітті виразно ілюструють висловлювання впливового публіциста Віссаріона Бєлінського. Попри репутацію опонента царизму й популярність у ліберальних колах, він різко розкритикував «Історію Малоросії» Миколи Маркевича (1842), стверджуючи, зокрема, що «малороси завжди були плем’ям і ніколи народом», а їхня історія — «притока, що впадає у велику російську ріку». На його думку, українці, хоч і хоробрі, не здатні скористатися плодами власних перемог: «Розіб’ють ворогів, покажуть чудеса геройства — і розійдуться по домах пити горілку».
Подібний національний шейминг, що практикується в Росії й понині, закріплював жорстку дихотомію. Той, хто в Україні хотів займатися мистецтвом чи наукою, поставав перед важким вибором: або імперія з її претензією на цивілізованість, освіченість і привілеї, або табір неповноцінних марґіналів без найменших перспектив.
Останнім відводилася роль хіба що тих, хто під горілку співає сумних пісень.
Леся Українка — що я в ній особливо ціную — послідовно обирала цей другий табір. Вона трималася позиції, яку сьогодні ми назвали б антиколоніальною, антиавторитарною й антиксенофобською. Блиск і пишнота влади ніколи її не приваблювали. Її місце було поруч із безправними аутсайдерами — тими, хто, як і вона сама, не мали ані імені, ані голосу. Пісні Леся Українка, до речі, любила — це задокументовано. Існує навіть звуковий запис її співу.
А от чи любила вона горілку, невідомо. Я думаю, радше вино.
1896 року Леся Українка написала гострий памфлет французькою мовою — «La voix d’une prisonnière russe» («Голос російської ув’язненої»). Він був адресований французьким письменникам та інтелектуалам, які незадовго до того урочисто приймали в Парижі російського царя Миколу II. Українська авторка закликала їх не давати величі царів
себе засліпити. Вона дивувалася, як представники культури, сформованої ідеалами свободи, рівності й братерства, позначеної досвідом революції та стратою власного короля, можуть вітати іноземного монарха. Те, що в Дзеркальній залі Версаля при цьому лунав російський гімн «Боже, царя бережи», здавалося їй незбагненним.
Наскільки відомо, Леся Українка надіслала свій памфлет до лівоцентристської газети «La Réforme» і підписала його просто: «Ув’язнена». Наведу один особливо промовистий фрагмент. Отже, українська авторка пише французьким колегам у 1896 році: «Чи знаєте ви, славетні побратими, що таке злидні? Злидні країни, яку ви називаєте великою? Адже це ваше улюблене слово — ця бідна “велич”, смак до якої нібито природний французам. Так, Росія велика: росіянина можна заслати на край світу, не перетинаючи державних кордонів. Так, Росія велика — її голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — усі ці лиха теж великі, колосальні, грандіозні. Наші царі перевершили єгипетських у своїй пристрасті до масивного: їхні піраміди високі й надзвичайно міцні. Ваша Бастилія — ніщо порівняно з ними».
Памфлет, звісно, було написано французькою.
Він так і не був опублікований.
/ Мова /
Леся Українка володіла дев’ятьма мовами, зокрема давньогрецькою й латиною, і постійно опановувала нові, наприклад, норвезьку, щоб читати одного зі своїх улюблених авторів, Генріка Ібсена, в оригіналі. Під впливом його «Привидів» вона написала свій перший великий твір для сцени — «Блакитну троянду». Її листи рясніють цитатами німецькою та французькою. Російською вона користувалася переважно з практичних міркувань, зокрема для написання оплачуваних літературно-критичних текстів для петербурзького журналу «Жизнь» або щоб охопити ширшу аудиторію. Так само чинив і її дядько, відомий історик і «соціаліст поміркованих анархістських переконань» Михайло Драгоманов. Рятуючись від переслідувань, він спочатку емігрував до Женеви, а згодом обійняв професорську посаду в Софійському університеті.
Драгоманов, близький до родини й у певному сенсі наставник Лесі Українки, належав до помітних інтелектуалів свого часу і мав значний авторитет у слов’янському світі. Він розробив концепцію «плебейських націй», у якій наголошував на ролі соціально пригноблених, але культурно життєздатних народів у процесі європейської демократизації. Залежно від мети й аудиторії він писав українською, російською та французькою.
Л
еся Українка натомість свідомо обрала для своїх літературних творів виключно українську — мову маргіналізовану, без усталеної норми й повноцінного словника. І найгірше, що нею послуговувалися «злочинці». Емський указ 1876 року забороняв українську в культурній та освітній сферах Російської імперії.
еся Українка натомість свідомо обрала для своїх літературних творів виключно українську — мову маргіналізовану, без усталеної норми й повноцінного словника.
І найгірше, що нею послуговувалися «злочинці». Емський указ 1876 року забороняв українську в культурній та освітній сферах Російської імперії.
Показово, що в цьому указі дядькові Лесі Українки, Михайлові Драгоманову, було присвячено окремий «почесний» параграф. Він підлягав негайному висланню як «невиправний і небезпечний агітатор». Драгоманов не став чекати арешту й виїхав сам.
Криміналізація мови сьогодні видається дикістю. Для Лесі Українки це була реальність. Ті, хто не зважав на заборони, друкували свої тексти за кордоном — передусім у Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії й користувалася значно ширшою культурною автономією. Звідти книжки контрабандою потрапляли до Києва. Українська література існувала в напівлегальному, а часто й цілком підпільному режимі — і саме такою Леся Українка її знала. Кожен, хто був дотичний до українського літературного життя, мусив рахуватися з ризиком переслідування з боку царської таємної поліції. Обшуки й короткочасні, «профілактичні», арешти були звичним явищем.
Коли в січні 1907 року в Києві серед ночі без жодних пояснень заарештували численних представників української інтелігенції, Леся Українка назвала цю подію в листі до матері «халепою» і описала її так:
«Натаскати людей, не раз хворих і старих, по участках і, не спитавши навіть нічогісінько, відпустити восвоясі, — кому й нащо потрібно, щоб люде сі одну ніч не ночували дома? Нам з Лілею ще сяк-так було: камера більш-менш чиста і товариство не уголовне, та ще Грінченко, що був нашим vis-à-vis по камері, дав пляшку гарячого молока і дві котлети, тож ми навіть поснідали».
Борис Грінченко — письменник і «нелегальний» упорядник першого словника «неіснуючої» української мови. Цей епізод дає бодай часткове уявлення про обставини, в яких цей словник укладався і зрештою побачив світ.
/ Європа /
Просякнута насильством «нормальна ненормальність» її батьківщини різко контрастувала з життям у Західній Європі, куди Леся Українка регулярно їздила на лікування. Дозволити собі такі подорожі вона могла завдяки походженню з родини українського дрібного дворянства, а згодом — і власним літературним заробіткам. Зимові місяці вона нерідко проводила в Ялті, Єгипті чи Грузії. Проте саме Західна Європа ставала для неї дзеркалом, у якому особливо виразно проступала обмеженість її життєвих обставин — тим більше, що вирушала вона туди зазвичай у вкрай тяжкому стані здоров’я, щоб відпочити, отримати лікарську допомогу чи перенести операцію.
Як і багато її сучасників із Російської імперії, Леся Українка пізнавала Європу через місто, яке традиційно називають її східною брамою: Відень. Навесні 1891 року молода авторка мешкала на Флоріанігассе у восьмому районі. Її захоплювала віденська архітектура («І коли ті люде успіли стілько всього набудувати!?»), вражало жваве життя кав’ярень і можливість читати там десятки газет. Відвідуючи театри, опери й концерти, вона відкривала для себе західну культуру й сучасні мистецькі течії. Навіть апельсини у Відні здавалися їй смачнішими, ніж будь-де раніше.
«Живу тут як вільна людина, хожу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі à la touriste».
Не подобалися українці у Відні лише важкий для розуміння місцевий діалект та надмірне захоплення Емілем Золя, чиї твори вона вважала «безнадійно огидними».
Берлін, пронизаний мережею підземних комунікацій, постав перед Лесею Українкою як місто, під яким безупинно працює армія кротів. Найбільше вразили її не денні звуки, а нічні — «наче якісь гноми, духи підземні провадять таємну роботу».
Можливо, ці невсипущі гноми-кроти берлінського підземелля були відлунням дії хлороформу та морфію, які вона змушена була приймати, щоб витримати біль після операції. У Берліні відомий німецький хірург Ернст фон Бергман видалив їй частину стегнової кістки.
У грудні 1901 року Леся Українка відвідала Венецію — місто симпатичне, «шкода тільки, що дороге». А в Сан-Ремо, на її думку, з квітами поводилися надзвичайно марнотратно: ніхто тут ними особливо не дорожив, і на бульварах можна було зривати скільки завгодно троянд.
Проте є одне місце в її листах, яке щоразу вражає мене по-новому. Ще з Відня двадцятирічна авторка писала:
«Мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать ті сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. У мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у всіх людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором».
Часом я думаю: чи не була її розумна, скромна манера триматися наслідком тривалого почуття провини за національне та культурне приниження? Ще одна обставина, яка все ускладнювала: вона була жінкою.
/ Інтелігентна жінка — жінка хвора /
З
а словами Сьюзен Зонтаґ, у ранньому модернізмі саме таке поєднання мало для письменниці вирішальне значення. Хвороба сприймалася як ознака витонченої, чутливої натури, тоді як здоров’я вважалося чимось вульгарно-міщанським. Інтуїтивно засвоївши цю формулу, Леся Українка вкладає в уста однієї зі своїх героїнь такі слова: «Часом щось трошки поколює, але яка ж інтелігентна жінка буває ідеально здорова». Інша формулює ще радикальніше: «Тільки хвора людина є людиною».
а словами Сьюзен Зонтаґ, у ранньому модернізмі саме таке поєднання мало для письменниці вирішальне значення.
Хвороба сприймалася як ознака витонченої, чутливої натури, тоді як здоров’я вважалося чимось вульгарно-міщанським. Інтуїтивно засвоївши цю формулу, Леся Українка вкладає в уста однієї зі своїх героїнь такі слова: «Часом щось трошки поколює, але яка ж інтелігентна жінка буває ідеально здорова». Інша формулює ще радикальніше: «Тільки хвора людина є людиною».
У дванадцять років, коли з’явилися її перші вірші, Лесі Українці поставили діагноз, що визначив її життя не меншою мірою, ніж література: туберкульоз кісток. Спершу була уражена нога, згодом хвороба поширилася на легені —
з нападами кашлю, задишкою й втратою ваги, — і сечостатеву систему, що супроводжувалося гарячкою та запаленнями. Відтоді в її житті майже не було днів без болю. Хвороба стала частиною її єства, її щоденною боротьбою і водночас табу: говорити про неї вона не любила. Постійне memento mori підштовхувало Українку працювати більше, створювати більше, відданіше служити спільному благу. Звичний життєвий сценарій — романтичні стосунки, сім’я, діти — дуже рано втратив для неї значення. Вона мусила шукати інші форми реалізувати свою пристрасть.
Зовні начебто нічого не відбувалося. Біографія Лесі Українки здавалася настільки безбарвною, що згодом її назвали «жінкою без біографії» — авторкою, якій не потрібна життєва історія, бо все істотне вона перетворила на літературу. Українсько-американський славіст Юрій Шевельов вважав, що Леся Українка починається там, де говорить пристрасть мислення. Вона сама переконувала, що в її житті не було ані нічого цікавого для інших, ані нічого ганебного для неї.
Звісно, обидва ці твердження неправда. Цікаве — було. І «ганебного» не бракувало. Життя й творчість Лесі Українки, яка уособлює українську культуру і водночас її підважує, напружені й суперечливі. Саме її постать у незалежній Україні 1990-х років стала приводом для першого великого літературного скандалу — завдяки дослідженню Соломії Павличко про український модернізм. У ньому дослідниця проаналізувала листування Українки з її сучасницею Ольгою Кобилянською й побачила в ньому не лише інтелектуальну близькість, а й можливі сліди тілесно-еротичних стосунків.
Який це був скандал. Справжнє потрясіння для всіх тих учителів та вчительок української мови й літератури, які плекали образ Лесі Українки як хворобливої дівчинки в національному вбранні з не менш «національним» знаряддям праці — граблями — в руках (не питайте: така фотографія справді існує). І раптом — яка ганьба, який наклеп: лесбійка!
За мого студентства про стосунки між Лесею Українкою та Кобилянською можна було говорити хіба пошепки. Громадська думка розкололася на два непримиренні полюси: одні наполягали на «непристойному» характері дружби двох письменниць, інші таку інтерпретацію категорично відкидали. Понеслися нескінченні спроби прояснити загадкові звертання, які Леся Українка полюбляла вживати у своїх листах. «Хтось біленький» (сама Українка) писав «комусь чорненькому» (Кобилянській) — що це означає? Чому не «Дорога Ольго»? А ще ці дивні «паси», якими Українка завершувала деякі листи: «Паси, паси, паси!.. Па!» — це гра? Жест? Пестощі?!
Я не маю твердої думки з цього делікатного питання і підозрюю, що її тут узагалі не може бути. Листи Кобилянської пролили би більше світла, але вони не збереглися — ймовірно, були знищені. Утім, в одному я не маю сумніву: Леся Українка ніколи не відмовляла собі в почуттях і вчинках, якщо вони не шкодили іншим. Вона часто страждала сама, але немає свідчень, що від неї страждали інші. Через хворобу вона залежала від зовнішньої допомоги і навчилася приймати її й звертатися по неї делікатно, без тиску. Українка підтримувала тісні, теплі стосунки з усіма членами своєї великої родини. Навіть із владною матір’ю — письменницею Оленою Пчілкою (також псевдонім) — вона знайшла спосіб порозумітися, не зазнавши очевидних психологічних травм.
Інший «скандальний» епізод біографії Лесі Українки — її любов до білоруського революціонера Сергія Мержинського. Вони познайомилися в Криму, в Ялті, де обоє зимували через туберкульоз. Проте хвороба Мержинського мала значно агресивніший перебіг і швидко довела його до межі смерті. Немає свідчень, що він відповідав на її почуття, — і все ж Леся Українка, всупереч незгоді родини, поїхала до Мінська, щоб доглядати його в останні місяці життя. Саме йому вона присвятила свої найніжніші вірші, сповнені такої рідкісної любові — без вимог, без прагнення володіти, без тіні насильства, — як любов плюща до руїни.
У вірші «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти» Леся Українка обіцяє коханому захищати його від холоду й ворожого світу стільки, скільки буде потрібно, і загинути разом із ним, коли прийде час руїні обвалитися. «Навіщо здався плющ у самотині?» — запитує і відповідає, окреслюючи тип стосунків, який сьогодні ми назвали б токсичним: «Щоб з розпачу повитись на тополі і статися для неї гірш могили?»
Її відданість бентежить, їй не хочеться вірити до кінця. Мержинський був закоханий в іншу жінку й диктував зі смертного ложа прощальні листи до неї. Леся Українка все записувала, відправляла і зачитувала відповіді. Така крайня форма самозречення, однак, була органічною для Лесі Українки — продуманою, укоріненою в її творчості (зокрема в драмі «Одержима», що була створена всього за одну ніч).
Коли в березні 1901 року Мержинський помер, Українці виповнилося тридцять. Вона вдягла чорну сукню і відтоді носила майже виключно чорне. Її земна жіноча пристрасть — пристрасть тілесного життя — остаточно перетворилася на пристрасть мислення.
Пізніше письменниця матиме інші стосунки і навіть вийде заміж. Її шлюб з етнографом Климентом Квіткою видається напрочуд нецікавою історією — ніби розум узяв гору над виснаженим серцем. Не збереглося жодної спільної фотографії подружжя. Жодної. Навіть його прізвище — Квітка — поруч з її псевдонімом звучить так само недоладно. І все ж виникає підозра, що в розумінні людських стосунків і почуттів Леся Українка досягла рівня, недосяжного для багатьох із нас. Можливо, саме ця тиха, буденна, партнерська любов — найздоровіша з усіх?
«Сподіваюсь, єсть і у мене якісь там ідеї»
Листування Лесі Українки з родичами, літературними й політичними однодумцями охоплює тридцять сім років. Воно займає чотири з чотирнадцяти томів повного зібрання її творів, виданого в Україні у 2021 році, і сьогодні читається як захопливий епістолярний роман.
Неможливо залишитися байдужим до його авторки. Леся Українка — допитлива, співчутлива, прониклива, гостра на язик, дотепна й відверта. Її листи — про подорожі, стосунки, вподобання, сумніви й розчарування. Вона дорікає собі за лінощі й замкнутість, називає себе жорстокою або — з огляду на хворобу — «інвалідом» і «хірургічно-ортопедичним манекеном».
«Ви порівнюєте мене з ангелом, — пише вона Ользі Кобилянській, — але, дорога пані, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б він якимсь чудом туди дістався.
Не така наша підросійська Україна, щоб виховувати ангелів».
У листах Леся Українка вибудовує і шліфує свій світогляд. Особливо виразно він проявляється в її ставленні до двох «зірок» її епохи: Фрідріха Ніцше й Карла Маркса. Один сприймався як пророк нової естетики, інший — як провісник нового соціального ладу. У ХХ столітті, яке Леся Українка встигла побачити лише на самому початку, цим пророкам принесуть щедрі людські жертви. Втім, ні одному, ні другому вона не довіряла, хоча уважно читала обох. Про Ніцше Українка писала, наприклад: «Його ідеал Übermensch’a, надлюдини, тієї “blonde Bestie”, якось мене не чарує. Його афоризми часом справді блискучі та гарні, але я не кохаюсь в афоризмах».
Це не заважало їй час від часу вплітати Ніцше у свої жарти. Як-от:
«Прийдеться сказати à la Ніцше:
Мамо, я сходжу з розуму!
Та нехай же він з великого ума зійшов,
а я з якого?»
А ось як вона пише про «Капітал» Карла Маркса:
«Чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї “строгой системы”, про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть».
Ця оцінка вирізняється тверезістю, яка різко контрастує з пізнішими радянськими спробами представити її як революціонерку і навіть марксистку.
З Лесею Українкою українська феміністична думка вперше набуває інтелектуальної гостроти. Водночас емансипація для неї ніколи не зводилася лише до визволення жінки — йшлося про свободу людини загалом.
Вона свідомо уникала ідеологічного фанатизму.
Мимоволі згадую тут Ганну Арендт. В одному з інтерв’ю її запитали про ставлення до фемінізму. Арендт — мислителька, яка з неперевершеною ясністю аналізувала природу політичного насильства ХХ століття, сформованого переважно чоловіками, — відповіла, що є заняття, які жінці не личать. Зокрема, їй не пасує віддавати накази. І додала: «Можливо, я помиляюся».
Фемінізм Лесі Українки був геть іншим: невимушеним, але рішучим. Свій перший протест вона, за переказами, висловила ще в дитинстві. Коли бабуся нарікала на народження чергової дівчинки в родині, маленька Леся обурено відповіла:
«Хіба дівчина — не людина? Їх же люди народжують? Дівчата існують не лише для краси. Є такі, що, може, й не гарні, зате розумні й до всього здатні!»
Саме такі жінки — розумні й здатні до всього — стануть героїнями більшості її творів. Вони думають, заперечують, ухвалюють рішення. Вони бунтують і зазнають покарання, бо світ ще не готовий до змін. У своєму есеї «Нові перспективи і старі тіні. Нова жінка в західноєвропейській белетристиці», опублікованому 1900 року в петербурзькому журналі «Жизнь», Леся Українка піддає пильному аналізу гендерну риторику свого часу. Німецька авторка Гелене Бьолау, наприклад, у романі «Halbtier» («Напівтварина») (1899) радить жінкам прагнути не рівності з чоловіком, а чогось «вищого», «надлюдського», на що чоловіки нібито взагалі не здатні. Усе, що є у чоловіків — конгреси, клуби, виборче право, — хай і добре, але зрештою дріб’язкове й банальне. Сухий коментар Українки: добре вже те, що на шляху до надлюдини жінки — хочуть вони того чи ні — мусять спершу досягти щабля людини звичайної.
Її начитаність вражає. У згаданому есеї Українка розглядає понад сорок авторів і авторок сучасної європейської літератури, зокрема Джордж Еліот, Мері Ворд, Ільзе Фрапан, Амалі Скрам, Марі Штайн, Ансельму Гайне, П’єра Луїса, Поля Марґеріта, Марселя Прево, Анатоля Франса, Ґергарта Гауптмана й Моріса Метерлінка тощо. Уславлений швед Август Стріндберґ слугує для неї прикладом авторів, які не лише зображають жінку неповноцінною, а й вбачають у ній перешкоду для чоловічого поступу. Вона однаково відкидає ідеалізований образ «вічно жіночного» у Ґьоте і його іншу крайність у французькому fin de siècle, що скинув жінку із п’єдесталу й перетворив на фурію, втоптавши в бруд. Сентиментальні героїні Дюма, найвищою метою яких є «любов, повага й сімейне щастя», не викликають у Лесі Українки жодної симпатії. З їдкою іронією вона цитує фінальну фразу тоді популярного роману братів Росні «L’Indomptée» («Нескорена», 1893):
«У її життя ввійшов чоловік, і разом з ним прийшли материнство, спокій, сила — вічний закон, що єднає землю з ефіром».
Мистецтва у чоловічих романах про жінок, завершує Українка, стільки ж, скільки у ліках цукру. І дія така сама: ніякої. Чому нікого не цікавить, якими жінки є насправді?
Переважно чоловіче українське літературне середовище не знало, що робити з цією хворобливою, тендітною і водночас такою сміливою авторкою. Одні заперечували її літературну майстерність, інші сумнівалися в її знанні української мови. Дехто терпляче чекав її смерті — некролог, як Леся Українка сама жартувала, ймовірно, давно був написаний.
Оригінальний, але від того не менш промовистий спосіб «пояснити» Українку обрав її старший колега Іван Франко. Без злого наміру він зауважив, що сила її поезії дає підстави вважати авторку «єдиним мужчиною на всю Україну». Ця етикетка надовго до неї приклеїлася. Якщо не можна змусити жінку замовкнути, її оголошують чоловіком.
Франко, її «cher maître», так само ненавмисне завдав молодшій авторці ще однієї шкоди: відмовив її прозі в мистецькій вартості. Її талант, мовляв, суто ліричний, а оповідання не додадуть жодного листка до лаврового вінця. Найгіршим було навіть не публічне знецінення, а те, що Українка, схоже, змирилася з цим присудом. Вона почала сприймати свою прозу як другорядну. Справжнім, «високим» мистецтвом залишалася для неї лірика й ліро-епічні драми для читання. Прозу вона писала в моменти цілковитого фізичного виснаження, щоб не гаяти днів і робити бодай щось корисне («А я так мало корисного написала в житті»). Проза давалася їй легко, не вимагала значних емоційних зусиль, а отже, й вартість її невисока.
Я ж, щоразу повертаючись до її прозових текстів, здебільшого фрагментарних, рідко публікованих за її життя, — незмінно відчуваю зачарування: точністю мови, ясністю образів, глибиною сприйняття. А передусім — мистецтвом натяку: ніби поруч із кожним текстом залишено вільну кімнату, до якої можна увійти й подумати про своє. В оповіданнях Українки відсутня дидактика, відсутнє авторитарне привласнення реальності, людські позиції непомітно наштовхуються одна на одну. Сюжет розгортається сам, наче сувій пергаменту, який звільнили від мотузки, що його здавлювала. Там немає чорного й білого — але є потворне і прекрасне. Немає правильного й хибного — але є люди, що страждають, і ті, хто завдає їм болю, часто навіть цього не помічаючи.
Маскування — один з ключових мотивів Лесі Українки.
У повісті «Приязнь», дія якої відбувається в сільській місцевості Волині наприкінці XIX століття, вона вражаюче зображує, як дівчата й жінки поступово приймають ролі, які нав’язує їм світ. Дві подруги — одна селянка, інша шляхетного походження — борються із суспільними очікуваннями й особистими конфліктами. Вони чинять опір, але рано чи пізно маска все одно приростає до обличчя. Інший приклад — Екбаль-Ганем, мусульманка в єгипетському гаремі, яка щодня накладає на обличчя товстий шар пудри, ховаючи перші ознаки старіння. У тридцять вона вже вважається зношеною, нікчемною, непотрібною. Вона не любить свого чоловіка й навіть шукає засіб, щоб відвернути його прихильність — своєрідне антиприворотне зілля. Але життя поза шлюбом, красою й жіночністю для неї немислиме.
Лише в оповіданні «Над морем», дія якого відбувається в Ялті, героїня не носить маски. Вона дозволяє собі говорити такі речі:
«Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати їх ненавидіти».
/ Море /
Я наближаюся до завершення своєї розповіді про Лесю Українку, так і не сказавши найголовнішого. Але чи можливо це взагалі? Скрізь, де вона з’являлася — у страхітливому ортопедичному апараті або на милицях, кульгаючи чи спираючись на руку когось із рідних, — вона залишала по собі подив і привід до роздумів.
Я майже не торкнулася теми психології, за становленням якої як самостійної дисципліни Леся Українка уважно стежила. Її цікавило внутрішнє життя людини, особливо там, де воно дає тріщину: істерії, неврастенії, марення — модні на той час діагнози. Вона запитувала себе, де проходить межа між здоров’ям і божевіллям, і навіть винесла це питання в епіграф до оповідання «Місто смутку», в якому зобразила побут притулку для душевнохворих. На той час Зиґмунд Фройд ще не опублікував жодної зі своїх основних праць.
Я лише побіжно згадала її драми й ті філософські питання, виписані в них: влади, істини, зради. Всесвітньо відомі сюжети Кассандри чи Юди у Лесі Українки набувають нового несподіваного прочитання.
Опубліковано за виданням: Українка Леся. Повне академічне зібрання творів у 14 томах.
Том 4. Драматичні твори (1912–1913) (Луцьк, Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2021).
Дон Жуан.
От і замкнулася камінна брама!
(Гірко, жовчно сміється.)
Як несподівано скінчилась казка!
З принцесою і лицар у в’язниці!..
Анна.
Чи то ж кінець лихий — собі дістати
з принцесою і гордую твердиню?
Чого ж нам думати, що се в’язниця,
а не гніздо — спочин орлиній парі?
Сама звила я се гніздо на скелі,
труд, жах і муку — все переборола
і звикла до своєї високости.
Чому не жити й вам на сім верхівлі?
Адже ви маєте крилатий дух —
невже лякають вас безодні й кручі?
Дон Жуан.
Мене лякає тілько те, що може
зломити волю.
Анна.
Волі й так немає,
її давно забрала вам Долорес.
Дон Жуан.
О, ні! Долорес волі не ламала!
Вона за мене душу розп’яла
і заколола серце!
Анна.
А для чого?
Щоб вам вернути знов громадські пута,
колись такі ненавидні для вас!
Дон Жуан.
О, певно я б не витримав їх довго,
якби не ви. Я б розрубав їх знову,
коли инакше з їх нема визволу.
Анна.
Хто самохіть їх прийме хоч на мить,
тому навік вони вгризуться в душу —
я добре знаю се, мені повірте! —
і вже їх скинути з душі не можна,
та можна силою й завзяттям духа
зробити з їх ланцюг потужний влади,
що вже й громаду зв’яже наче бранку
і кине вам до ніг! Я вам кажу:
нема без влади волі.
Дон Жуан.
Хай і так.
Я владу мав над людськими серцями.
Анна.
Так вам здавалося. А ті серця
від влади вашої лиш попеліли
і в нівець оберталися. Єдине
зосталось незруйноване — моє,
бо я вам рівня.
29.ІV.1912
У драмі «Камінний господар» про Дон Жуана взагалі змінюється розподіл ролей, і головна героїня, жінка, перебирає владну «донжуанівську» позицію, стаючи на захист мертвої, але все ще могутньої традиційної системи цінностей.
Я не сказала, як сильно вона любила гори. Леся Українка часто жила поруч із ними, але через хворобу не могла на них підійматися. Гори залишалися для неї предметом тихого споглядання. У Криму, писала вона, вони мають особливу властивість: восени не жовтіють, а навпаки зеленіють, бо сонце вже не палить їх так, як улітку.
Вона зневажала «недвижиму», нерухому власність —
ту, що
«мало що сама нерухома, але й людей позбавляє вільного руху, як тільки вони
з нею зв’яжуться».
І вона обожнювала море. Море було її справжньою стихією — величне, на поверхні спокійне, в глибині моторошне й сповнене чудовиськ, майже як людина, яку Українка так наполегливо намагалася збагнути.
І водночас:
«Я моря не боюсь…
Певна, що воно добріше від людей:
як втопить, то вже втопить, і довго не мучить.
Принаймні, хто сам до його не лізе,
воно того не зачіпає».
В Україні, любила вона жартувати, письменник мусить спершу померти, і лише тоді про нього заговорять. Тоді йому влаштують пишний похорон і нарешті почнуть читати. У випадку Лесі Українки ця іронія виявилася пророчою. Вона померла 1913 року — в час тривожної тиші напередодні Першої світової війни, за кілька років до появи «Подорожі назовні» Вірджинії Вулф і «Портрета митця замолоду» Джеймса Джойса. Як дехто запізнюється на потяг, вона прибула на перон літературного модернізму надто рано — хоча в багатьох сенсах уже належала до нього.
Її труну справді привезли потягом із Грузії до Києва. На вокзалі зібрався величезний натовп. Шість жінок у білому й чорному несли її через усе місто на Байкове кладовище.
Леся Українка померла у сорок два роки. Тепер, коли я сама досягла цього віку, я ще виразніше бачу, наскільки незвичайно зрілою й внутрішньо зібраною вона була — принаймні таке враження залишають її тексти й листи.
Я виросла у світі, який номінально здавався вільним; вона ж була потрійно ув’язнена: як громадянка, як невиліковно хвора і як жінка.
Із жодною зі своїх вʼязниць вона не
змирилася. Із жодної не змогла втекти.
Але з якою гідністю вона окреслила
шлях, що, можливо, веде до звільнення.